Усе більшого значення нині набуває процес висвітлення й пошанування визначних подій та імен минулого, на які багата українська історія й, зокрема, історія м. Бережани, Бережанського краю, який ще з часів звитяг ОУН-УПА на наших теренах називають «Бандерівським». І цим варто пишатися нам усім, адже добре відомо, що в українських націоналістів-підпільників, славних упівців завжди була одна мета  – воля й незалежність рідної України.

       Німецько-більшовицька війна 1941-1945 років – велика трагедія в історії українського народу. У 1941 році, відступаючи, більшовики вчинили  масу злочинів і насильства. Особливо криваві розправи відбувалися в західноукраїнських тюрмах, переповнених безвинно арештованими людьми. В 1939-1941 роках у Західній Україні було знищено 36 тисяч української молоді, 350 тис. населення депортовано в Сибір. Із приходом німців спочатку відбувалося велике пожвавлення у напрямку українізації. Надзвичайно радісною була звістка про створення УНР. Запрацювали вільні державні управи. Голосно заявили про себе “Просвіта”, “Січ”, “Пласт” та інші патріотичні організації. Всюди замайоріли синьо-жовті прапори. Члени ОУН і УПА інтенсивно вишколювались. І недарма, бо вже скоро їм довелося боротися і з більшовицькими, і з фашистськими окупантами.

       У березні 1944 р. «червоні» (Червона армія Радянського союзу) ступили на галицькі землі. Розпочиналася друга жорстока більшовицька окупація Західної України. Карні загони НКВС, які називали себе “визволителями”, хотіли знищити український повстанський рух. Енкаведисти часто обшукували садиби, щоби виявити повстанців, розстрілювали селян, знущалися з них, палили  будинки, цілі обійстя.

       На  захист українського народу стала Українська Повстанська Армія. Особливо рішуче діяла Третя Подільська воєнна округа УПА-Захід “Лисоня”, яка охоплювала переважну частину Тернопільської області й частину Кам’янець-Подільщини. Командиром ВО “Лисоня” з 1943 р. був хорунжий (згодом полковник) Омелян Польовий (“Остап”). Народився він 3 січня 1913 року в с. Ярчівці Зборівського району. Навчався у гімназії в Тернополі. З 1932 року - член ОУН. У 1943 р. призначений командиром вишкільної сотні Української Народної Самооборони в Карпатах. У 1943-1944 рр. — командир ВО “Лисоня”. Омелян Польовий командував двома куренями. Був важко поранений у боях 27 вересня 1944 р. (через два роки, в 1946 р., потрапив у більшовицький полон і засуджений до смертної кари. Вирок йому замінено на двадцять п’ять років концтаборів. Цей строк він відбув повністю і був звільнений у 1971 р.). Навесні 1945 р. ВО “Лисоня” була поділена на п’ять тактичних відтинків (ТВ): Бережанський, Бучацький, Кам’янець-Подільський, Тернопільський і Чортківський. До Третьої ВО УПА “Лисоня” належало 18 повстанських сотень. Сотні організовувалися в курені. Одним із найкращих і найдисциплінованіших був курінь “Сірі вовки” під командуванням Петра Хамчука (“Бистрого”). Поділявся на три сотні: першою командував “Хмель”, другою — “Сич”, третьою — “Півень”. Курінь “Сірі вовки” діяв на території Чортківщини, Підгаєччини, Бучаччини, усього простору південного Надзбруччя. Рейди відбувалися також за Дністром на Буковині. “Бистрий” (П. Хамчук), як свідчать історичні джерела та спогади, завдавав удари там, де його найменше чекали. Він належав до найкращих командирів УПА.

       Активно діяв на теренах Тернопільщини курінь командира ВО “Лисоня” Омеляна  Польового (“Остапа”), до якого належали сотні “Лісовики”, “Чорноморці”, “Риболовці” та підстаршинська школа. Курінь “Остапа” рейдував із куренем Володимира Якубовського (“Бондаренка”), уродженця Тернопільщини, який був начальником штабу ВО “Лисоня” (сотні “Холодноярці”, “Буйні”, “Рубачі”), а після арешту О. Польового у 1946 р. став командиром цієї воєнної округи. Володимир Якубовський (“Бондаренко”, “Стрійський”) народився 1915 року в Залізцях Зборівського району Тернопільської області. Закінчив військову школу кадетів у Варшаві зі ступенем підхорунжого та летунську школу польської армії зі ступенем підпоручника. Служив пілотом при летунському полку в Львові. Звільнений з війська за відмову офіційно прийняти польську національність. Військовий референт Зборівського повіту ОУН у 1942 році, військовий референт Бережанської округи ОУН у 1943 році, шеф штабу Тернопільської ВО-3 УПА-Захід від грудня 1943 року в ранзі хорунжого, командир підстаршинської школи ВО, командир Бережанського куреня, підвищений до поручника в 1945 році. У 1945-1947 роках – Командир Подільської групи ВО “Лисоня”, іменований УГВР майором у 1947 році. Загинув геройською смертю в бою із червоними окупантами.

       14 вересня 1944 р. курені “Остапа”  і “Бондаренка” вступили у  великий бій із більшовиками  біля с. Поручин Бережанського  району. Закінчився він повною  перемогою повстанців - більшовиків загинуло 105, повстанців - троє. 27 вересня 1944 р. відбувся важкий бій на хуторі Альбанівка Зборівського району. До ста більшовиків переслідували повстанські сотні “Лісовики” і “Холодноярці”, які рейдували Зборівщиною під командуванням “Остапа” (О. Польового). Вороги наздогнали повстанців біля Альбанівки. Розпочався важкий бій, який тривав із перемінним успіхом. Противники стріляли з окопів, завдаючи втрат один одному. В ході бою червоні отримали підкріплення, та повстанці відбили наступ. Уночі вони залишили свої позиції, забравши вбитих і поранених. Більшовики теж відступили в напрямку Нетерпинців. У бою повстанці втратили 11 вояків убитими і 18 пораненими Були поранені повстанські командири — хорунжий “Остап” та сотник “Крук”. Втрати червоних — біля 40 вбитих і поранених. Загалом на Тернопільщині в 1945 р. діяло 79 (1908) повстанських загонів. Це спонукало червоних окупантів застосовувати нову тактику боротьби (агентура, використання так званих “істрєбітєльних батальйонов”, які формувалися зі зрадників із місцевого населення; створення провокативних спецбоївок НКВС, які діяли під виглядом повстанців і СБ ОУН.

       Приклад цьому - жахливі злочини більшовицьких аґентів у с. Торське Заліщицького району. В 1944-1945 рр. тут діяла провокативна боївка під орудою аґента “Степа”. За півтора року провокатори знищили багато ні в чому не винних людей.

       У 1945 р. почався один із найважчих періодів збройної боротьби УПА. Майже у кожному селі квартирували 30 - 100 солдатів і каральні війська НКВС. Край опинився в умовах так званої “великої блокади”. Наступний 1946 рік був роком страшних облав, розстрілів, арештів. У селах краю запанував терор, та УПА продовжувала діяти, боротися. Найпоширенішим на Тернопільщині був повстанський рух у Бережанському, Підгаєцькому, Бучацькому, Товстенькому (нині належить до Заліщицького), Заліщицькому, Гусятинському, Золотниківському (нині належить до Теребовлянського) та Гримайлівському (нині належить до Гусятинського) районах. У період “великої блокади” упівці змушені були постійно змінювати місця постою та проживати без даху над головою, криївок чи харчування. Повстанська армія зазнавала великих втрат. У червні 1946 р. в с. Бишки Козівського району було скликано конференцію Проводу ОУН, на якій вирішено перейти від повстанської до підпільної тактики боротьби, основою якої стала політично-пропаґандистська діяльність. Відділи УПА мали бути розчленовані на самостійні підвідділи з 11-50 осіб.

       При переході на підпільну тактику боротьби ОУН і УПА фактично об’єднувались  в одну організацію — збройне підпілля ОУН-УПА. Перейшовши в глибоке підпілля, український визвольно-революційний рух своїх збройних акцій не припинив, змінився тільки їх характер. Це були вже не бої сотень і куренів УПА, а сутички з ворогом розчленованих, але керованих із одного центру підпільних груп.

       Збройне підпілля 1947 р. боролось у значно складніших, ніж у попередні роки, умовах: зміцнювався державний адміністративно-командний  апарат, посилювався курс на колективізацію і масове пограбування селянства, тривало  виселення людей у Сибір, розгалужувалась аґентурна діяльність каральних органів. Підпілля зазнавало непоправних втрат. Проте організаційна структура не була знищена, а приклади героїчної боротьби повстанців не дозволяли більшовикам почуватися повноправними господарями на наших землях.

       3 вересня 1949 р. Головний командир УПА Р. Шухевич видав наказ, згідно з яким усі повстанські підвідділи і штаби-тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці й органи управління, а їхні бойовики переходили до націоналістичного підпілля. Важливого значення у цей час набувала пропаґандистська діяльність українського підпілля, яка полягала в поширенні листівок, нелегальної преси та літератури. Насамперед підпілля закликало українське селянство до боротьби з колгоспною системою, роз’яснювали усно і в листівках її суть. Активно пропагувалася боротьба з алкоголем, що з приходом радянської влади став швидко поширюватись.

       Важливу роль у пропаґандистській діяльності відігравали таємні друкарні. Однією з найдієвіших була друкарня імені  Ярослава Старуха, яка діяла в  містечку Товстому (нині Заліщицького району) з 1948 до 1951 р. у хаті Івана  та Марії Мотичків. Їхня дочка Орися працювала в районній радянській друкарні, водночас допомагала підпільникам. Криївку з друкарським приладдям облаштували під хатою та коморою. Однак 5 серпня 1951 р. друкарню органи МДБ знищили.

       5 березня 1950 р. український підпільний  рух зазнав болючої втрати: в Білогорщі біля Львова загинув Головний командир УПА, Голова Генерального Секретаріату УГВР і Проводу ОУН Роман Шухевич (“Тарас Чупринка”). Пост провідника зайняв полковник Василь Кук (“Коваль”). Загибель Романа Шухевича стала ударом по українському збройному підпіллю. Боротися ставало дедалі важче, та підпілля продовжувало роботу. Підпільників ОУН, вояків УПА та місцевих боївок самооборони залишились одиниці. Із 1 серпня 1951 р. по 17 квітня 1952 р. МДБ  знищило до тисячі оунівців. Крім того, було арештовано 866 учасників ОУН та їх активних помічників, виселено 649 сімей (2470 осіб)”. Незважаючи на це, наші націоналісти протягом 1952 р. здійснили понад 70 збройних акцій. Живими їх, на жаль, залишилося більше 600, у тому числі біля сотні — на Тернопільщині. У листопаді 1953 р. в західних областях ще діяли 15 Проводів ОУН (40 осіб), 32 підпільні організації та групи (164 особи) і 106 розрізнених бойовиків (разом 310 осіб). Останнього Головного командира УПА Василя Кука органи КДБ заарештували 24 травня 1954 р. Збройні сили визвольного руху було підірвано, боролися тільки поодинокі відділи та підпільники, які майже втратили між собою зв’язки.

       Останній  бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині  у Божиківському лісі на межі Підгаєцького й Бережанського районів за кілька кілометрів від хутора Лози (Бережанщина), де діяла партизанська група у складі трьох підпільників: Петра Пасічного - члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста, його дружини Марії Пальчак, котрі займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА, та молодого 22-річного бойовика Олега Цетнарського. 11 жовтня 1959 року відбулася остання акція цієї боївки УПА - ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КГБ. Вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Нескорених вояків УПА кагебісти вистежували не один рік, але не могли знайти місце їх перебування, заховане густим лісом і непрохідними дорогами... 14 квітня 1960 року (був страсний четвер напередодні Великодня) оперативний групі Тернопільського УКГБ вдалося знайти район розташування повстанської боївки. Туди прибули 45 автомашин та понад півтисячі солдатів. Трьом українським повстанцям протистояла ціла армія, що оточила упівців щільним кільцем. Коли повстанці, вийшовши з криївки, ішли у напрямку хутора Лози, вони потрапили у засідку КГБ. Ті мали завдання схопити підпільників живими, однак повстанці завзято боронилися. Кагебісти почали стріляти, і тоді, щоб не потрапити живими в руки ворогів, Петро Пасічний та Олег Цетнарський застрелилися. Марію Пальчак поранили в руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, а потім пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі й жінка залишилася живою. Згодом Марію схопили й повезли до Тернопільської тюрми, щоби засудити показовим судом до 15-річного ув'язнення (через те, що під час бою вона важко поранила одного із ворогів). Після повного відбуття присуду (п’ять років тюремного ув’язнення та 10 років мордовських концтаборів Росії) Марія Пальчак повернулася до села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів Незалежності України. Жертвами репресій стали й родичі М. Пальчак. А вагітна дружина Олега Цетнарського  Ольга (молоде подружжя прожило разом тільки один рік), яка знала про перебування чоловіка в лісі, через погрози кагебістів на допитах забрати сина змушена була сказати, що чоловік її покинув, а згодом змінила прізвище. Учасників останнього бою посмертно нагороджено відзнакою Президента України - медаллю "До 100-річчя з Дня народження Романа Шухевича".

       Тільки  деякі повстанці, законспірувавшись, пережили весь період другої більшовицької окупації. Вояк УПА Микола Маньковський, уродженець с. Угринь Чортківського району, приміром, прожив нелеґально протягом 45 років. Своїм побратимам по боротьбі він заявляв, що радянській владі ніколи не скориться. Після 1960 р. кадебісти його сім’ю більше не турбували, вважаючи, що повстанця нема серед живих. Проте він продовжував жити в криївці.

       Нам, усім українцям, потрібно вивчати і  знати подвиги наших славних  попередників, нескорених Героїв національно-визвольних рухів. Адже вони любили Україну більше свого життя, щиро вірили, що настане час, коли наш поневолений народ скине з себе більшовицьке ярмо, і Україна стане вільною та рівноправною серед держав світу.

       Вічна пам’ять вам і шана, славні українські Герої! 
 

                                       *** 
 

    У пам'ять про трагічну й водночас героїчну для національного руху подію - останній бій боївки ОУН-УПА із підрозділами кадебістів - 14 квітня біля пам’ятного хреста відбувся мітинг-реквієм «Жива пам'ять» за участю делегацій із Тернополя, Львова, Бережан, Підгаєць, навколишніх сіл, представників влади Бережанського та Підгаєцького районів, Братства ветеранів ОУН-УПА «Лисоня», «Пласту», родичів повстанців. До підніжжя хреста лягли квіти й вінки.

    Поминальну  панахиду за полеглими упівцями відслужили шість священиків церков різних конфесій Бережанщини та Підгаєччини. Полум’яні  слова в честь нескорених героїв-націоналістів говорили о. Василь Гуль (с.Божиків), о.Василь Майка (с. Литвинів), заступник голови Підгаєцької районної державної адміністрації Петро Калиняк, перший заступник голови Бережанської районної державної адміністрації В.Петровський, керівник політичної референтури ВО «Тризуб» ім. С.Бандери Іван Сута, племінниця учасниці бою Марії Пальчак – Марія Федів (м. Підгайці), котра прочитала зворушливий вірш, присвячений своїй легендарній тітці. Із родичів полеглих повстанців були ще рідна сестра Марії Пальчак – Юлія з с. Шумляни, Оксана Пальчак (Бурда), Іван Лютий (Тернопіль), Михайло Боліновський (Львів)  та інші. Слово мали також юні пластуни, житель с. Слов’ятин Іван Пендзьор. 

Зліва направо: В. Якубовський («Бондаренко») — шеф штабу Третьої ВО «Лисоня», М. Бартків («Рух») — референт пропаґанди Бережанської округи, М. Хома («Обух») — окружний провідник Бережанської округи, Б. Федик («Крук») — командир сотні «Холодноярці», «Ґонта» — військовий референт Бережанської округи

    Весняний  ліс цього дня був наповнений не лише ароматом ніжних квітів, таємничим шумом вітру і співом пташок, а й співом голосистих артистів Підгаєччини та Бережанщини. Улюблені в народі повстанські, патріотичні пісні дарували тріо, дуети, окремі виконавці, серед яких – заслужені працівники культури Богдан Кухарук, Михайло Драбик, Зіновій Головацький, а також дует у складі Лідії Перегінець та Олександри Тригуби з Божикова.

    Учасникам цього важливого дійства назавжди запам’ятаються хвилюючі слова про  незламну боротьбу вояків ОУН-УПА за волю України і щастя рідного  народу. Ця боротьба й нині не припиняється – наголошувалося у виступах. І на це надихають вчинки наших національних Героїв. Це історія наша, це – легенда жива, стерти пам'ять ніхто не зуміє!